Українська Русский English
 
   
 
 
 
 
 

Екскурсії

Якщо ви хочете побувати в казковому Карпатському краї, відчути подих гір, милуватися чудовими гірськими пейзажами, почути чарівні гуцульські мелодії, побачити унікальні витвори народних майстрів, запрошуємо Вас відвідати туркомплекс "Легенда Карпат".
Перлиною Гуцульщини називають м. Косів, Косівський район, який розташовується на висоті 600-700 м над рівнем моря, біля підніжжя Покутсько-Буковинських Карпат на березі річки Рибниця. Це місце, якому, за історичними документами, близько 500 років, справедливо вважається столицею гуцульського прикладного декоративного мистецтва.
Мальовнича природа, чисте гірське повітря, зцілюють джерела, чудові вироби місцевих майстрів приваблюють сюди тисячі відпочиваючих. При бажанні, можна відвідати незаймані куточки природи. Ласкаво просимо на базу "Легенда Карпат"! Тут створені прекрасні умови для відпочинку дорослих і дітей.

Косівщина

Косівщина — край нестримного гірського Черемоша й славетного народним мистецтвом Гуцульщини мальовничого села Космача. Це край талановитих людей, завдяки яким збереглися його самобутність та художньо-естетична цінність.

Сьогодні на Косівщині живуть і творять високохудожні речі заслужені майстри народної творчості України Микола Корнелюк, Роман Стринадюк, Дмитро Шкрібляк, Дмитро Пожодук, Валентина Джуранюк, Параска Борук, Оксана Бейсюк, Михайло Трушик, Надія Вербівська, а також інші митці, які давно заслуговують на це звання.

Гордістю Косівщини є народний артист України, композитор і співак Остап Гавриш, поети Богдан Радиш, Василь Гостюк, Іван Бойчук, Дмитро Арсенич, Микола Близнюк та інші, художники-живописці Анатолій Калитко, Володимир Гуменюк, Василь Бойчук, Василь Дутка, Антон Григорук, графік Іван Парипа.

Своєрідність краю, краса його природних ландшафтів, багатий тваринний і рослинний світ, унікальна скарбниця природних екосистем, де збереглися рідкісні реліктові види флори і файни і, як ніде в Україні, народні звичаї, традиційна побутова культура ваблять до себе численних туристів усіх вікових категорій.

Косівський район славиться багатством природних ландшафтів та різноманітними видами флори і фауни, чистим гірським повітрям і м’яким кліматом, екологічно чистими продуктами, джерелами мінеральної води, водоспадами, гірськими прозорими річками. А барвистий одяг гуцулів, звичаї та обряди, які сягають сивої давнини, залишають незабутне враження у тих, хто хоч раз побував на Косівщині.

Вижниця

Найбільшим місцевим центром зосередження пам'яток історії та культури вважається м. Вижниця , який є, по суті, воротами в Національний природний парк "Вижницький". Місто вперше згадується в молдавському літописі за 1501 рік. Розташована біля Карпат, Вижниця здавна розвивалася як торгове поселення, тісно пов'язане з гірськими і рівнинними районами Буковини, славилася хорошими ярмаркові традиціями.

Наприкінці XVIII ст., з початком розвитку лісової промисловості Вижниця стає важливим пунктом торгівлі лісом. По річках Черемошу і Прута будівельний ліс і дрова сплавлялися до Чернівців, а далі через Бояни - на Бессарабії та Поділля. Вижницький район розташований на заході Чернівецької області, в передгір'ї Карпат.

Основним туристсько-оздоровчим потенціалом району є Вижницький Національний природний парк; пам'ятники природи, які знаходяться в зоні одноденної прогулянки: печера Довбуша, скельний масив "Протяте каміння" з унікальним геологічним утворенням "Соколинный око", водоспади, а також джерела мінеральних вод.

Вижничина відома художніми народними ремеслами (вишивання, виготовлення килимів, обробка деревини, розпис крашенок). Подальшого розвитку цих ремесел сприяє і існуючий в районі Вижницький коледж прикладного мистецтва. На території району можна знайти також археологічні, архітектурні та культурні об'єкти.

Вижницький район приймає туристів цілий рік. Тут є чим зайнятися як любителям спокійного відпочинку, так і любителям активно відпочити. У теплу пору року організовуються піші походи в гори, сплави по гірській річці Черемош на Рафт, катамарах, байдарках та інших плавзасобах, також можна зайнятися скелелазіння як професіоналам так і новачкам в супроводі досвідчених інструкторів.

У зимовий період тут можна відпочити, катаючись на гірських лижах, санях. Інфраструктура зимового відпочинку в останні два роки розвивається швидкими темпами. Крім того, що на межі Вижницького та Путильському районах, на перевалі Німчич, другий сезон функціонують два гірськолижних підйомника, планується будівництво декількох підйомників в с. Виженка недалеко від пансіонату "Зелені пагорби".

В даний час Вижницький район зі своїм високим турістістско-рекреаційним потенціалом активно розвивається.

Чернівці

Історія:

До 1774

Поселення на території Чернівців були вже за неоліту, на їх передмістях виявлено поселення трипільської культури, доби бронзи й заліза. В околицях Чернівців виявлено словянські пам'ятки початку нашої ери (II—V ст.); за ранньої історичної доби тут були поселення білих хорватів і тиверців (IX—XI ст.). Оборонний город на місці Чернівців заснував у другій половині XII ст. галицький князь Ярослав Осмомисл на лівому березі Прута (збереглися руїни фортеці, яка існувала до середини XIII ст., коли її зруйнували татари); нове місто було побудоване на високому правому березі Прута.

З середини XIV ст. Чернівці, входили до складу Молдавії як прикордонне місто з Польщею; через них проходив торговельний шлях зі Львова на Сучаву. Уперше згадуються в грамоті воєводи Александра (Олександра Доброго) (8.10.1408 р.) у зв'язку з митним договором, який він уклав з львівськими купцями. (За даними українських дослідників, грамота молдавського господаря Олександра Доброго з першим письмовим згадуванням про Чернівці зберігається в Державному історичному музеї Росії, куди вона потрапила зі Львова. Чернівецький обласний державний архів має лише копію цього історичного документа.)

1488 р. Чернівці стали центром Чернівецького повіту. За молдавського періоду вони користувалися самоуправою на маґдебурзькому праві і як «вільне місто» підпорядковувалися безпосередньо воєводі; управа Чернівці була в руках «шолтиса» і 12 радних. У XV—XVI ст. Чернівці були торговим центром з ярмарками, які відбувалися на лівому березі Прута, але з середини XVI ст. почали занепадати через постійні війни, а 1538 опинилися під турецькою зверхністю. Місто зазнало спустошень за воєн Молдавії з Польщею (1497, 1509, 1688 рр.), турками (1476 і 1714 рр.) і татарами (1626, 1646, 1650, 1672 рр.). Козаки (під проводом Богдана Хмельницького) побували у Чернівцях 1650 і 1653 рр. та після поразки під Полтавою взимку 1709—1710 рр. Переслідуючи їх, російське військо зайняло тоді вперше Чернівці. Місто зазнало спустошень від росіян, коли вони знову побували тут за російсько-турецької війни 1739 р., внаслідок чого воно перетворилося на невелике поселення. 1762 р. у ньому було ледве 200 дерев'яних будинків з близько 1200 мешканців.

1774—1918

Внаслідок чергової російсько-турецької війни 1768—1774 Чернівці були взяті російським військом та перейшли під владу союзної Австрії (1774—1918 рр). Від самого початку австрійського панування Чернівці стали центром Буковини — насамперед військової адміністрації (1774—1786 рр.), згодом цивільного управління: 1786—1849 рр. Буковинської округи, що входила до складу Галичини, 1849 р. автономного краю Буковини. 1864 р. Чернівці здобули повну міську самоуправу. Перехід з турецько-балканської до західно-європейської сфери впливу вплинув на зростання населення. Уже 1779 р. у Чернівцях було 3200 мешканців, і це число зростало завдяки допливу німців (службовців, учителів, торгівців), а також українців і поляків з Галичини, євреїв і румунів та українців з Буковини.

1781 року цісар Иосиф II видав патент (указ), яким всі парафії та манастирі в межах австрійської Буковини були об’єднані у одну єпархію та підпорядковані єпископові Досифеєві (Дозофтієві) Херескулу, єпископові Радовецькому. 12 грудня 1781 року єпископську катедру було перенесено до Чернівців. 1783 р. у Чернівцях постали ремісничі цехи, з кінця XVIII ст. почала розвиватися промисловість. На початку XIX ст. засновано гімназію, побудовано церкви св. Параскеви (1814—1862 рр.) і греко-католицьку (1825—1830 рр.). З 1832 р. у Чернівцях уконституювався маґістрат на чолі з бурґомістром.

Революційні події 1848 р. призвели до автономії краю і міста та до загострення політичного суперництва між українськими і румунськими національностями на Буковині. У середині XIX ст. дійшло також до пожвавлення економічного розвитку Чернівців (побудовано броварню, паровий млин, ґуральню, фабрику меблів, 1850 р. створено торговельну палату, 1877 р. — торгову біржу).

23 січня 1873 року вийшов імператорський декрет, відповідно до якого була утворена незалежна [[Буковинська митрополія]], а митрополиту Євгенію було надано титул - архієпископ Чернівецький, митрополит Буковини й Далмації.

До розвитку Чернівців спричинилася побудова залізниці Чернівці—Львів (1866), 1895 побудовано електрівню, 1897 введено в дію електричний трамвай, 1895—1912 рр. — водогін і каналізацію. Споруджено нові визначніші будівлі: кафедральний собор (1844—1864 рр.), резиденцію буковинської митрополії (1862—1882 рр.), вірменську церкву (1869—1875 рр.), єзуїтський костьол (1893—1894 рр.), єврейську синагогу (1873—1879 рр.), міський театр (1904—1905 рр.), зал. двірець (1905—1908 рр.). Чернівці набули європейського вигляду (їх часто називали «малим Віднем»), хоч цей вигляд мала тільки центральна частина міста. 1895 р. у Чернівцях працювало понад 2500 робітників, а з 1910 — в місті було 2140 ремісників і 1400 торгівців.

До 1781 р. у Чернівцях була тільки одна народна школа (рум.). Австрійська адміністрація відкрила німецьку школу, а на 1869 р. було вже 6 шкіл з 26 учителями. Першу класичну гімназію засновано 1808 р., реальну — 1869 р., учительську семінарію чоловічу — 1860 р., жіночу — 1872 р. У другій половині XIX ст. засновано фахові школи: сільсько-господарську, ткацьку, ремісничу, 1827 р. вищу теологічну. У 1875 р. засновано Чернівецький університет з 3 факультетами. У Чернівецькому університеті навчалися також студенти з Галичини; працювали українські вчені: С. Смаль-Стоцький, О. Калужняцький, Є. Козак, М. Кордуба, З. Кузеля та інші. У середніх школах навчання відбувалося німецькою мовою, з 1851 р. як предмет навчання введено українську мову в гімназії, згодом і в учительській семінарії. З 1896 р. при другій німецькій гімназії засновано український відділ. Під кінець австрійського панування в Чернівцях було 4 народні школи з українською мовою навчання. З Чернівців тісно пов'язана діяльність письменників: Ю. Федьковича, С. Воробкевича, О. Кобилянської. Організоване українське громадське життя Чернівців починається з заснуванням 1869 р. товариства «Руська Бесіда», політичного товариства «Руська Рада» (1870 р.), студентського товариства «Союз» (1875 р.). У цих товариствах спершу переважали москвофільські тенденції, але з 1884 р. перемогли «народовці» (Є. Пігуляк, О. Попович, С. Смаль-Стоцький та інші), відтоді почався швидкий розвиток українського національного руху. З 1884 р. українське громадсько-культурне життя було зосереджене в Українському Народному Домі. Діяли товариства: Українська Школа (з 1887 р.), економічні установи «Руська Каса» (1896 р.) і «Селянська Каса» (1903 р.); «Міланська Читальня» (1880 р.), Жіноча Громада (1906 р.), спортовий Союз Січей (1904 р.), Бурса ім. О. Ю. Федьковича (з 1896 р.), музичні товариства Буковинський Боян (1895 р.) а Міщанський хор (1901 р.), Буковинський Народний Театр (1897 р.).

До 1914 р. Чернівці були важливим українським видавничим центром. Тут появлявся місячник «Буковинська Зоря» (1870—1871 рр.), щоденник «Буковина» (1885—1917 рр.), «Нова Буковина» (1917—1918 рр.); місячник РУП «Гасло» (1902—1903 рр.), політичні газети «Народний Голос», «Народна Справа», «Громадянин», «Борба» (1907—1914 рр.) та інші; працювали видавництва: «Православний календар» (1874—1918 рр.), «Бібліотека для молодежі, селян і міщанства» (1885—1996 і 1906—1914 рр.), «Крейцарова бібліотека» (1909—1914 рр.); видавано підручники для народних і середніх шкіл, словники, красне письменство. У Чернівцях був осідок правос. еп., а з 1873 р. — митр.

Чернівці були також важливим осередком діяльности румунів, євреїв, німців і поляків. З німецьких культурних діячів письменник К. Францос популяризував творчість Шевченка, а історик і етнограф Р. Кайндль досліджував історію й етнографію Буковини.

За першої світової війни Чернівці тричі поверталися під російску владу (30.08.1914—21.10.1914; 26.11.1914—18.2.1915; 18.06.1916—02.08.1917 рр.). Російська влада переслідувала українських націоналістів, полегшення настало щойно по березневій революції 1917 р., коли губернатором Буковини став О. Лотоцький. По створенні Украйнського крайового комітету Буковини (25.10.1918 р.) відбувалося у Чернівцях велике народне віче (03.11.1918 р.), на якому ухвалено приєднання до України; 06.11.1918 р. Українці перебрали владу в Чернівцях (бурґомістром міста призначено О. Безпалка), але вже 11.11.1918 р. румунське військо окупувало Чернівці, а 28.11.1918 р. румунський Генеральний конгрес Буковини проголосив приєднання Буковини і Чернівців до Румунії.

1918—1940

За румунської влади Чернівці залишилися адміністративним осередком Буковини. Незважаючи на румунське переслідування, вони і далі залишалися центром українського життя на Буковині. Крім названих товариств засновано нові — «Буковинський Кобзар», «Український Мужеський Хор», «Український Театр». Також з'явилися спортивні «Довбуш» і «Мазепа» — і ще декілька інших. Існувало в Чернівцях і відділення Української Національної Партії. Видавнича діяльність зменшилася. Виходили тижневики «Боротьба», «Рідний Край», «Рада» і «Самостійність», а також щоденник «Час», журнали «Промінь» і «Самостійна Думка». Відчувався брак україномовних книжкових видань.

При кінці румунського панування Чернівці стали потужним економічним центром. 1936 року тут працювало 155 великих та 61 мала фірма.

1940—1944

У червні 1940 місто та вся північна Буковина були анексована у Румунії Радянським союзом і увійшла до складу Радянської України. У Чернівцях відбулися величезні зміни в національному складі населення: німців переселено 1940 до Німеччини, частина румунів переселилася до Румунії. Коли Німеччина напала на СРСР, 6 липня 1941 румунські та німецькі війська зайняли місто. Німці за допомогою румунської поліції вбили чи депортували до Трансністрії більшість єврейського населення. Було зруйновано синагогу, мости через Прут та ін. Цілковито розгромлено українське і єврейське громадсько-культурне життя, багатьох діячів заарештовано. Проте завдяки діяльності мера Чернівців Т. Поповича від депортацій та знищення було врятовано близько 20 тис. чернівецьких євреїв.

Після 1944

Після відвоюваня Чернівців радянським військом (29.3.1944) Чернівці стали обласним центром. До складу області крім районів Буковини (Вижницький, Сторожинецький, Заставненський, Кіцманський, Глибоцький райони, частина Хотинського району) увійшли і території, які раніше входили до складу Бесарабії (частина Хотинського району, Новоселицький, Кельменецький і Сокирянський райони). Також увійшла Герца, яка раніше завжди була виключно румунською. З міста вибули поляки, натомість напливали українці, росіяни та євреї. З 1957 почалася розбудова Чернівців уздовж головної магістралі: вулиць Хотинська—Вокзальна (Ґаґаріна)—Леніна—Червоноармійська—Сторожинська. У 1965 до Чернівців приєднано містечко Садгору (Садагуру) на лівому березі Прута.

Коломия 

Археологи виявили на околицях міста сліди перебування племен-носіїв трипільської культури віком майже 6 тис. років.

Перша згадка про Коломию знаходиться в Галицько-Волинському літопису під 1241 роком: "не можеши отдати ю сима, яко велиціи князи держать сію Коломию на роздаваніе оружникам", хоча, на думку дослідників, є всі підстави вважати вік міста значно більшим.

Коломия починалася як фортеця, що охороняла Попрутську оборонну лінію. На думку археологів, фортеця існувала вже в середині XII століття, коли кордони Галицької держави сягнули Нижнього Дунаю, і діяв важливий сухопутний торговельний шлях — Берладська дорога, що вела з Галича на Волощину й Дунай. Тоді на берегах Пруту стояли 4 фортеці: у Коломиї, Олешкові, Снятині і Чернівцях.

Археологи дійшли висновку, що майже всі давньоруські міста перестали існувати в середині XIII ст. під час монголо-татарської навали. Припустимо, що і Коломийська фортеця могла бути спалена в 1259 р., коли монголо-татарський воєвода Бурундай зажадав від Данила Галицького зруйнувати всі його укріплення.

Згодом укріплений центр Коломиї знаходився поблизу теперішньої ратуші. Це місце в історичних джерелах мало назву Старий Двір: у документах 1411, 1448 і 1517 рр. про нього мовиться як про оборонний замок.

1405 року Коломия отримала Магдебурзьке право.

У той час місто стояло на пограниччі Польщі, Угорщини та Волощини. В 1411 р. Коломию з усім Покуттям було продане на 25 років молдавському господареві Олександрові з умовою, що останній виступить на боці Польщі проти Угорщини. З тих самих міркувань згодом Коломийський замок декілька разів дарували молдавським воєводам на утримання.

В 1490 р. Коломийський замок не встояв перед 10-тисячною армією повстанського ватажка Івана Мухи.

В 1498 році турки і волохи зруйнували місто, рухаючись на захід. Відтоді вони майже щороку плюндрували Покуття. В 1502 і 1505 рр. Коломия була спалена, горіла вона і в 1513, 1520, 1531 і 1594 рр., а 1589 року місто було знищене дощенту, населення — вирізане або забране в ясир.

В 1612 р. татари і волохи тричі нападали на Покуття, в 1618 р. — 4 рази, в 1621 та 1624 рр. — по два рази. Польська хроніка за 1621 р. засвідчує: «Місто татарами спалене і люди з нього вибрані», а за 1624 р. є запис, що татарами місто «з ґрунту знесене». Під час чергового нападу в 1626 р.в місті вже нікому і нічим було чинити опір ворогу.

Лише після побудови нового оборонного замку Коломия могла захищатися від татарських нападів.

В 1648 р. коли повстанські загони Семена Височана діяли на Прикарпатті, за стінами Коломийського замку шукала притулку польська шляхта з навколишніх містечок.

У другій половині XVII століття у селах Коломийського повіту посилився опришківський рух. Місто не раз ставало свідком суду та прилюдної розправи над опришками.

У 1772 р., після першого поділу Польщі, Коломия відійшла під владу Габсбургів. Ця подія позначилася на житті міста: від Коломиї відійшли села, податки з яких вона використовувала на свої власні потреби. За новим адміністративним поділом 1781 р. місто було включене до Станіславської округи і частково втратило свої функції повітового центру.

На околицях міста стали виникати німецькі колонії. Протягом XIX ст. уряд будує в Коломиї 6 військових казарм та 3 порохові склади. В місті концентрується велика кількість війська, створюється до 70 карних загонів для боротьби з опришками.

В 1880 р. в Коломиї був заарештований Іван Франко, він провів близько трьох місяців у Коломийській тюрмі.

В 1811 р. було створено Коломийську округу, межі якої і колишнього повіту практично збігалися. У 1886 році Коломию з приміськими селами сполучив паровий вантажний трамвай.

15 вересня 1914 р. в Коломию вступили російські війська. Під час перебування царських військ було зруйновано пам'ятник Т. Шевченка, заборонено видання української преси та книг, закрито українські книгарні та бібліотеки, припинено діяльність товариства «Просвіта» та навчання українською мовою в школах, зазнала утисків і Греко-католицька церква.

1 листопада 1918 р. проголошено Західно-Українську Народну Республіку: у ніч на 1 листопада український військовий комітет перебрав владу і в Коломиї. 15 грудня 1918 р. місто урочисто провело на польський фронт 3-й Коломийський курінь. Сотки коломиян пішли добровольцями в УГА. 15 травня 1919 р. понад 100-тисячна польська армія прорвала український фронт, а 24 травня Коломию зайняло румунське військо. У місті встановилася польська влада.

За Другої світової війни третину міста було спалено, єврейське населення було знищене. 28 березня 1944 р. радянські війська знову зайняли Коломию. Почалася відбудова міста, але поруч з тим значну частину місцевої інтелігенції арештували і вивезли в Сибір, потерпіли католицькі священники, було зруйновано та перебудовано деякі храми.

Космач і Олекса Довбуш

1.jpg

Михайло Дідишин на порозі заснованого ним у 1970-х роках музею Олекси Довбуша

У селі загинув легендарний ватажок опришків Олекса Довбуш: тут поставлено йому пам’ятник, а Михайло Дідишин на своєму подвір’ї збудував музей Довбуша. Справу Довбуша, який і організував загін опришків із космацьких гуцулів, щедро жертвував на будову та й сам брав участь у будівництві в Космачі церкви святої Параскевії, — продовжував уродженець Космача Федір Бойчук. У Космачі згодом значних поневірянь зазнали віруючі греко-католики: було спалено церкву Преподобної Параскевії.

Космач за радянської влади

У 1939 році Космач, як і всю Галичину, захопила Червона армія, сталінські репресії відбилися на долі сотень космачан. У Космачі в роки Другої світової війни міцно закріпилися сили Української Повстанської Армії. Взимку 1944–1945 років у Космачі було розташовано дев’ятнадцять сотень УПА. В 1944 році було проголошено Космацьку незалежну республіку.

Післявоєнні часи

2.jpg

Після закінчення війни сотні космачан опинилися на еміграції в Канаді, США, Бразилії, Венесуелі, Великій Британії, Німеччині, Франції, Австралії і в концтаборах Росії та Казахстану. У концтаборах відбували строки жителі Космача: Петро Палійчук з родиною, Василь Пожоджук, Юра Линдюк, Параска Боб’як, Петро Варцаб’юк, Олекса Костюк, Олена та Іван Махначуки, Марія Варцаб’юк, вчителька з Завоєлів Анна Никорович, Параска Вагелюк, Іван Карп’юк з родиною і десятки-десятки інших. Тут було арештовано і вивезено на каторгу історика Валентина Мороза, а згодом і космацького священика Василя Романюка. Отця Василя Романюка — вже після звільнення з ув’язнення — було висвячено в Космачі на владику Ужгородського і Хустського. А невдовзі єпископ Романюк був обраний патріархом Київським і всієї Руси-України.

Персоналії, пов'язані з Космачем

3.jpg

Будинок у с. Космач

Історія Космача тісно пов'язана з біографією Олекси Новаківського, Михайла Мороза, Григорія Смольського, Святослава Гординського, Едварда Козака, Степана Луцика, Ольги Рем, Антона Мороза, Мирона Левицького, Філарета Колесси, Ірини Вільде та ін.

У 1990 році, коли в Україні спостерігалося піднесення руху за перебудову, гуцули Космача стали в живий ланцюг на трасі «Житомир—Київ» у День злуки всіх українських земель. До цього хор космацької церкви Петра й Павла співав Службу Божу у Володимирському соборі в Києві. Коли сталася трагедія в Чорнобилі, космацький народний ансамбль пісні і танцю їздив туди з концертами для ліквідаторів наслідків Чорнобильської катастрофи. Численні делегації космачан брали участь у роботі Першого всеукраїнського конгресу писанкарів (1992 р.), представляли мистецтво Космача на багатьох етнографічних ярмарках, фестивалях і виставках декоративно-прикладного мистецтва. Космач відомий всьому світові своїми писанками, вишивками, народною ношею, звичаями та обрядами, майстрами музичних інструментів… Сьогодні в Космачі працює кілька сотень майстрів декоративно-прикладного мистецтва.

 
 
 
  © 2010 Легенда Карпат. 
Розробка сайту: mr. Cot